Понад 20 років допомагає людям
На початку серпня цього року Президент України Володимир Зеленський підписав Закон, згідно з яким, назву свята «День захисника України», яке щороку відзначається 14 жовтня, змінили на «День захисників і захисниць України».
Документ сприятиме гендерно збалансованому ви-світленню ролі військовослужбовців у захисті нашої кра-їни та належному вшануванню воїнів обох статей. Адже багато жінок нарівні з чоловіками беруть участь у захисті суверенітету й територіальної цілісності України.
Про одну із захисниць України, нашу землячку, хочу розповісти вам, шановні читачі.
Ольга Солдатенко (в дівоцтві Шевченко) народилася 16 вересня 1977 року в Боровій. Мама, Антоніна Прокопівна, батько, Пантелій Андрійович, з дитинства вчили Олю і старшу її сестру Світлану бути людяними, добрими, чуйними. Мабуть, тому Ольга вже в 10 років знала, яку професію обере після закінчення школи. Вона вирішила, що допомагатиме людям, буде медсестрою.
Навчатися в Куп’янському медичному училищі (зараз коледж) Ользі було неважко, хоча викладачі там були дуже вимогливі. Ольга відрізнялася від багатьох студенток своєю рішучістю, цілеспрямованістю, загостреним почуттям справедливості.
Після отримання диплома Ольга влаштувалася на роботу в дитяче відділення Борівської центральної районної лікарні, згодом працювала маніпуляційною медсестрою в поліклініці, сімейною медсестрою, потім – в інфекційному відділенні.
У 40 років пішла на пенсію по вислузі років (у інфекційному стаж рахують рік за два). Та на пенсію медсестри прожити важко, крім того, зазвичай активна, енергійна Ольга просто не могла сидіти дома склавши руки. Деякий час обмірковувала думку про те, щоб підписати контракт зі Збройними Силами України, але недовго. Вирішила, що в армії її знання, досвід стануть у пригоді. До того ж, їй хотілося зробити свій внесок для захисту України.
Чоловік Ольги Андрій Солдатенко 25 років відслужив у військовій частині в Боровій, кілька разів був у зоні проведення АТО, ООС. Щоправда, про відрядження вдома нічого не розповідав, ніколи не казав, куди саме їде. Він не схвалював рішення Ольги, але добре розумів: якщо вона так вирішила, її вже не відмовити. Батьки теж не зраділи, коли дізналися, що донька хоче піти в армію, але передумати її не вмовляли. Не хотів, щоб мама підписувала контракт, син Богдан, але він навчався в Одесі, вдома бував рідко, йому не вдалося переконати маму відмовитися від свого рішення.
Взимку 2016 року Ольга Солдатенко прибула у військову частину Збройних сил України - в навчальний центр смт Десна.
Не одразу їй вдавалося все добре засвоїти, але вона не звикла відступати, зараз з гордістю згадує, як вперше одягла бронежилет, як уперше взяла в руки автомат…
З навчального центру Ольгу направили в 53-ю окрему механізовану бригаду. Жили на полігонах або на старих покинутих заводах, комфортних умов не було, але Ольгу ніколи не лякали труднощі. Жінок у батальйоні було небагато, вони виконували обов’язки кухарів та зв’язківців. І ніхто не скаржився на побут, усі чудово розуміли, що деяким захисникам і захисницям набагато важче, ніж їм.
Два роки пролетіли швидко, взимку 2018 року Ольга Солдатенко повернулася додому. Кілька місяців насолоджувалася мирним, спокійним, тихим життям у Боровій, а згодом відчула, що знову хоче служити Україні. Мріяла служити у Військово-морських силах України, проте дізналася, що жінок на корабель не беруть. У десантники Олю теж не взяли: не вистачило кількох сантиметрів зросту, але вона не падала духом, ходила інстанціями, просила, щоб її взяли в армію. І їй запропонували службу в 17-й окремій танковій бригаді. У лютому 2020 року Ольга підписала контракт на 3 роки. Бригада дислокується в м. Кривий Ріг, Оля винаймає там квартиру поруч із військовою частиною, працює медсестрою. Вона не жалкує про те, що довелося надовго покинути тихе рідне селище, каже, рада, що знову може допомагати людям, служити Україні.
У вільний від роботи час Ольга захоплюється дописами, пише їх для Харківської обласної газети «Слово ветерана», має посвідчення позаштатного кореспондента цієї газети. А ще Ольга Солдатенко незабаром може отримати звання Почесного донора України, для цього потрібно здати кров 40 разів, у неї вже 37 кроводач. Вперше здала кров у 1997 році для хворого, який потрапив у хірургічне відділення Борівської ЦРЛ з великою крововтратою. Тоді вона врятувала чоловікові життя.
Пишаюся такими землячками, як Ольга Солдатенко: вже понад 20 років вона допомагає людям боротися з хворобами, рятує їхні життя. Наважилася на зміни в своєму житті, не побоялася труднощів, проблем. Від щирого серця бажаю Ользі бути щасливою, адже вона цього заслуговує.
Тетяна СЕВЕРИН
