ДІВЧИНА З ПЕРЕДОВОЇ

За мирне небо над нашою країною борються не лише чоловіки, а й представниці прекрасної статі. Всі вони покинули свої домівки, сім’ї, друзів, попрощалися з мирним життям і з власної волі пішли в зону АТО/ООС. Тут вони вже восьмий рік поспіль нарівні з чоловіками захищають наш мир і незалежність.

Серед захисниць і наша з вами землячка – старший бойовий медик роти Аня Стрільцова.

Ані 23 роки, народилася і виросла вона в Пісках-Радьківських. Одразу після школи вступила до Куп’янського медичного коледжу на фельдшерську справу. Навчання закінчила з червоним дипломом, а потім підписала контракт з ЗСУ. І ось вже понад три роки у складі 92-ї бригади захищає батьківщину на сході.

Про те, як наважилася на такий крок, про свою службу в армії та про мрії й плани на майбутнє Аня погодилася розповісти у телефонному інтерв’ю.

– Аню, розкажіть, будь ласка, коли ви підписали перший контракт зі Збройними Силами України? Що спонукало Вас прийняти таке рішення?

– Я завжди мріяла працювати в медицині, бути лікарем, допомагати людям, саме тому і вступила до медичного коледжу. Але, коли після закінчення навчання постало питання працевлаштування, виявилося, що у нас на роботу беруть лише з досвідом. А де ж його взяти одразу після коледжу? Працювати касиром у супермаркеті у мене бажання не було, я хотіла реалізувати себе в обраній професії. Тож і вирішила, що піду в армію, буду здобувати досвід там.

Крім цього, коли я навчалася у коледжі, до нас часто приїжджали військові, розповідали про службу, про події на сході. Тож у мене ще тоді виникла думка, що я хочу бути там, допомагати, підтримувати, бути поруч.

Так, у 2018 році я підписала контракт з ЗСУ.

– Як поставилася до такого рішення мама, рідні?

– Ми з мамою лише удвох. Тато помер. Рідних братів і сестер у мене немає. Звичайно, що мама дуже непокоїлася, переживала. Але моє рішення прийняла і підтримала.

– Як починалася служба? Де саме? Страшно не було?

– Якщо чесно, було дуже страшно. Спочатку мене направили на навчання в Десну. Там 2 місяці я вчилася на стрілка. Навчали поводитися зі зброєю, розбирати і збирати автомат, стріляти тощо. А потім, як старший бойовий медик роти, у складі 92-ї окремої механізованої бригади ім. Івана Сірка вирушила на схід, у Донецьку область.

Я тільки відучилася, а тут одразу виїзд у сектор. Дуже допомогла підтримка хлопців. Вони мені детально розповідали, що і як може бути, що робити у разі небезпеки.

Пам’ятаю, як увечері у бліндажі говорили про обстріли з різних видів зброї, чим вони відрізняються, як рятуватися. Мені пояснювали, якщо чуєш свист, значить летить міна і є кілька секунд, щоб укритися. Лише поговорили про це, як вранці, близько 4-5 години, нас обстріляли з міномету. Це, можна сказати, було моє перше бойове хрещення. Дякувати Богові, тоді ніхто не постраждав. Навіть поранених того разу не було.

– А доводилося рятувати поранених?

– Звичайно, це ж моя робота. Як медик роти, я зі своїми виїжджаю на «нулі». Мій обов’язок – надавати першу медичну допомогу. Тобто, якщо когось поранили, спочатку я на місці допомагаю, а потім передаю далі. От повідомляють по рації, що є 300-й, тобто поранений. І ти біжиш до нього. Та найскладніше те, що біжиш і не знаєш, що там, кого саме поранили і яке поранення він отримав. Відоме лише місце, де він знаходиться. І точно знаєш, що треба добігти якнайшвидше. А у цей час над тобою можуть пролітати кулі чи снаряди. Біжиш по окопу, але небезпека все одно є. Тож, окрім медичного рюкзака, зі мною у таких випадках завжди автомат, а на мені бронік. І ротний зазвичай дає когось із бійців у супровід.

Оглядаю пораненого, надаю допомогу, потім приїжджає машина і забирає вже до лікарні чи шпиталю. Та буває, що через обстріли машина тривалий час не може проїхати, тож доводиться підтримувати бійця своїми силами.

– А можете сказати, де небезпечніше, у Донецькій області чи у Луганській?

– Та скрізь небезпечно. Там, де не можуть накрити мінометом, активніше працюють снайпера. На Луганщині бувало, що навіть у бойниці кулі прилітали.

– Мама знає, у яких умовах доводиться працювати?

– Я спочатку намагалася їй не говорити. Казала, що перебуваю на навчаннях тощо. Але ж материнське серце все відчуває, маму не обдуриш. Мама дуже переживає за мене, звичайно. І я за своїх дуже переймаюся. Завжди нагадую хлопцям і наголошую, щоб носили усю необхідну амуніцію.

– А як хлопці прийняли в свої ряди? Все ж таки в армії ще не так багато дівчат.

– Дуже добре прийняли. Взагалі, медиків тут дуже поважають і цінують. Окрім мене у нашій роті є ще одна дівчина – діловод. Знаєте, коли люди разом переживають якісь сильні емоції, небезпеку, це дуже сильно об’єднує, споріднює, я б сказала. Тож ми тут всі, як одна сім’я. Допомагаємо один одному, підтримуємо, переживаємо всі за кожного.

Хлопці будують бліндажі, утеплюють, облаштовують, створюють умови для безпечного перебування тут. Мені, своє чергою, їм також хочеться допомогти, підтримати якось. Тож буває, щось смачненьке приготую, домашній борщ зварю, пиріжків спечу чи оладків. Хлопцям приємно, радіють, одразу починають згадувати, як вдома смачно дружина готує чи мама. Всі сумують за домом, за рідними. Але, водночас, відчуття, що за твоєю спиною твої рідні, додає сил, мотивує.

А взагалі, на опорних пунктах рідко буває, щоб окремо кухар був. Кожен займається усім, чим може. Бувало таке, що ми з дівчиною-діловодом і на блок-посту стояли, щоб хлопців підсилити.

– Вже звикли до життя у воєнно-польових умовах? Розкажіть більше про це.

– Коли перебуваємо у секторі, а це десь близько по півроку, живемо у бліндажах. Зазвичай їх будують по декілька: один для відпочинку, окремо -склад, інший для приготування їжі – своєрідна кухня. Там може бути балонний газ для приготування їжі, буржуйка. Воду привозять. Бліндажі з’єднуються окопами, щоб можна було безпечно переміщатися з одного в інший.

Спочатку, звичайно, було важкувато. Але з часом до всього звикаєш. Найскладніше буває восени, під час дощів, або навесні, коли тане сніг. Окопи розмиває, вони перетворюються на суцільне місиво, болото. В берцях пройти неможливо, а в резинових чоботах вгрузаєш так, що й ногу не витягнеш. І над окопом не підеш, бо можеш кулю спіймати. Взимку з дровами постійний клопіт. Тож найкраща пора року тут – літо. Хоч і спекотно, але без зайвих проблем.

– Аню, Ви в ЗСУ з 2018 року. Скільки ще плануєте служити? Що для Вас служба в армії?

– Так, у 2018 році я підписала контракт на 3 роки. Вони вже минули. Цьогоріч я уклала другий контракт терміном на 1 рік.

Мені дуже подобається наш колектив, мої хлопці. Я звикла до них, вони до мене. Я дуже поважаю їх і ціную. У нас є ті, хто тут з 2014 року. Коли вони розповідають свої історії, я просто вражена силою і мужністю цих людей. Вони вже 8-й рік служать, захищають Україну і віддають службі першочергово себе. От саме себе – своє фізичне здоров’я, свій психо-емоційний стан, жертвують своїм родинним затишком. Вони розуміють, для чого вони тут.

– Усі розуміють?

– Так, у нас усі. Були такі ситуації, коли ворог хотів відбити той чи інший пункт. То хлопці мої, і я так само, сказали, що будемо стояти до останнього, але і клаптика не віддамо. Тому що кожен з нас розуміє, що на цьому місці колись полягли інші наші хлопці відбиваючи цю позицію, були покладені життя. Тож втекти і пустити на цю територію ворога – такого не буде. Ми знаємо, для чого ми тут. Головне наше завдання, щоб ворог не пройшов далі, щоб війна не охопила інші території України. За ці роки вже втрачено дуже багато життів, сил, нервів. Це надто висока ціна, щоб все кинути і відступити.

Так, важко, постійне нервове напруження і відчуття небезпеки дуже виснажує, але треба.

Дуже ображає, коли хтось каже на захисників: «От, заробітчани». Люди не розуміють, що ці хлопці роблять для них. Мабуть, зрозуміли б, якби самі пережили усі жахи війни, побачили б усе на власні очі. Але парадокс у тому, що ми тут, щоб наші люди ніколи цього не побачили і не відчули на своїй шкірі. Хай ми тут будемо здригатися від обстрілів і вибухів, виживати у цих умовах, але не пропустимо. Принаймні, у своїй роті і своїй бригаді я впевнена на 100%.

– А що допомагає на службі, додає сил нашим захисникам, мотивує тримати позиції на 100%?

– Підтримка від людей, відчуття того, що хтось тобі вдячний за твою справу. Коли приїжджають волонтери, привозять якісь смаколики, хлопці щиро радіють. І не стільки самим смаколикам, скільки тому факту, що про них пам’ятають, їм хочуть допомогти, їх підтримують, їм дякують. Це найважливіше і найприємніше. Просто не передати, які хлопці тоді щасливі. «Невже є ще люди, які розуміють, який внесок ми робимо!», – радісно дивуються вони, адже здебільшого вже розчарувалися в людях.

– Аню, я щиро дякую Вам і усім нашим захисникам і захисницям за щоденний подвиг, за те, що тримаєте наше небо. Дуже хочеться вірити, що війна врешті-решт закінчиться, Україна переможе, а всі наші янголи-охоронці живими і здоровими повернуться до своїх домівок. Які у Вас особисто плани на майбутнє? На завершення нашої розмови поділіться своїми мріями про мирне життя.

– Дуже далекоглядних і нездійсненних мрій у мене немає. Після медичного коледжу я вступила на заочне відділення Харківського національного університету цивільного захисту України на спеціальність «Екстремальна та кризова психологія». Вже отримала диплом бакалавра. Тож тепер мрію ще успішно закінчити магістратуру. Хочу працювати за професією, допомагати людям.

Звичайно, хочу, щоб мама завжди була здорова. Щоб усі хлопці були живі, здорові і неушкоджені. А ще дуже хочеться, щоб люди нарешті замислилися над ціною мирного неба над головою і мали хоча б трішечки більше поваги до воїнів, які зараз їх захищають. Повірте, це дуже важко і дається дуже дорогою ціною. Миру нам усім і хай все буде добре!

Оксана Дудник